Євген Степанович Отін

Ім’я доктора філологічних наук, професора, академіка, радянського та українського русиста, знаного фахівця з ономастики Євгена Степановича Отіна (1932–2015) відомо далеко за межами України. Його праці з історії російської та української мов, етимології, теоретичних проблем ономастики, топонімії України та Росії, гідронімії Сходу України належать до золотого фонду мовознавства України.

Євген Степанович Отін народився 13 квітня 1932 р. у поселенні Старі Кайдаки, що в західній частині Дніпропетровська, у родині, яка не мала відношення до філології, адже батько був металургом, а мати – бухгалтером. Вже в школі він відчув любов до слова, а ще більше до словників, які, за свідченням самого Євгена Степановича, його «притягували», йому було цікаво, як з’явилося те або те слово, чому так зветься річка чи село, звідки пішли наші імена. І саме ця зацікавленість визначила подальший вибір ним професії, хоч спочатку він хотів бути журналістом.

У 1949 р. Є. С. Отін вступив на російське відділення історико-філологічного факультету Дніпропетровського університету, де захопився вивченням фольклору, російських діалектів, а згодом – історії російської мови. В університеті він познайомився з О.М.Трубачовим, і їхня наукова «дружба» простяглася на довгі роки. У 1954–1956 рр. працював учителем російської мови та літератури в середній школі у Північному Казахстані, а потім у Маріуполі. Ще під час роботи в Казахстані, прагнучи вдосконалювати свої знання з лінгвістики, вступив до заочної аспірантури Московського обласного педагогічного інституту й у 1963 р. захистив у Дніпропетровському університеті кандидатську дисертацію з історичного синтаксису російської мови.

З 1962 р. почав працювати в Донецькому педагогічному інституті (з 1965 р. – Донецькому державному університеті) і пройшов шлях від асистента кафедри російської мови до професора, у різні роки викладав студентам старослов’янську мову, історичну граматику російської мови, історичну лексикологію та фразеологію російської мови, польську мову, спецкурси з російської та української ономастики, жаргонології.

У 1974 р. захистив докторську дисертацію з гідронімії південно-східної України, у 1977 р. його обрали завідувачем кафедри загального мовознавства, а в 1986 р. – деканом філологічного факультету Донецького державного університету, який він очолював протягом 27 років (до 2013).

Є. С. Отін понад 50 років присвятив активній науковій та педагогічний діяльності, написав більше 300 наукових праць. У кінці 80-х років ХХ століття разом із своїми учнями-однодумцями почав досліджувати в історичному аспекті структурно-семантичну організацію та еволюцію словотвірних гнізд, побудованих на матеріалі російської та української мов, що було новим підходом до аналізу словотвірних систем споріднених слов’янських мов.

Він заснував донецьку ономастичну школу, основні напрямки якої – вивчення походження, історії та функціонування в російській та українській мовах різних класів власних назв, започаткував Міжнародну конференцію «Святогорські ономастичні читання». Під його керівництвом захищено понад 40 кандидатських і 3 докторські дисертації, його учні працюють у багатьох вишах України та ближнього зарубіжжя й розвивають його наукові ідеї.

Є. С. Отін був членом Українського комітету славістів, головним редактором щорічного наукового журналу «Восточноукраинский лингвистический сборник» (Донецьк), головою спеціалізованої вченої ради з захисту дисертацій у Донецькому національному університеті та членом спеціалізованої вченої ради у Дніпропетровському національному університеті, прорецензував не один десяток дисертацій.

Євген Степанович більшу частину своєї наукової діяльності займався вивченням географічних назв, зокрема річок Донецького краю. А починалось усе з бажання встановити витоки назви річки Кальміус. Результатом багаторічної плідної праці (і не лише в кабінетах та бібліотеках, а й в експедиціях, у яких безпосередньо збирався фактичний матеріал, записувались оповіді старожилів про народні назви географічних об’єктів) стали його фундаментальні роботи з топонімії та гідронімії: «Гідроніми Східної України» (1977), монографічне видання у 2-х томах «Гидронимия Дона» (2011–2012), «Гидронимия Северного Приазовья» (2012), «Топонимия Донетчины» (2013), «Происхождение географических названий Донбасса» (2014), «Топонимия Приазовских греков: (историко-этимологический словарь географических названий)» (2000; 2-е доповн. вид. – 2002).

Та коло інтересів Є. С. Отіна не обмежувалося лише топонімами й гідронімами, про що свідчать його інші лексикографічні праці: «Словарь коннотативных собственных имён» (2004; 2-е вид. – 2006), «“Все менты – мои кенты…”: Как образуются жаргонные слова и выражения» (2006), «Словарь русского языка X–XVIII веков» (2014), «Частотный словарь “Жития протопопа Аввакума”» (2014). Усі ці словники унікальні, вони не мають аналогів у лексикографічній практиці. «Словарь коннотативных собственных имён» є першим у слов’янській лексикографії зібранням онімів різних розрядів, які функціонують у мовленні і як звичайні власні назви, і як такі, що розвинули додаткові конотативні значення. Цікаво, що до складу цього словника ввійшла й неофіційна назва одного з лівобережних районів Дніпропетровська Амур (у минулому – віддалена околиця Катеринослава).

Внесок Є. С. Отіна в розвиток лінгвістики, зокрема ономастики, був високо оцінений в Україні, і у 1992 р. він отримав звання заслуженого діяча науки та техніки України, був нагороджений медаллю А.С.Макаренка «За заслуги в галузі освіти та педагогічної науки» та почесним знаком «Відмінник народної освіти». Наукові праці Є.С.Отіна знають і цінують також в інших країнах: у 1999 р. він був обраний академіком Петровської академії наук та мистецтв (Санкт-Петербург), Міжнародний біографічний центр Кембріджа (Великобританія) двічі (у 1992 та 1998 рр.) присвоював йому звання «Людина року», в 2011 р. Міжнародна асоціація викладачів російської мови та літератури нагородила його медаллю О.С.Пушкіна.

І хоч більшу частину життя Є. С. Отін прожив у Донецьку, він завжди з радістю приїздив у своє рідне місто, де залишилися спогади про батьків, дитинство, навчання в університеті, де він зустрів своє кохання – Нінель Віталіївну Максимову, з якою пліч-о-пліч працював у школі, а потім багато років на одному факультеті.

Минуло вже кілька років, як Є.С. Отін пішов у вічність, але він залишається з нами в наших спогадах, залишається у своїх наукових розробках, словниках, що дають молодим науковцям знання й пробуджують бажання, як і він колись, досліджувати таємниці слова.